Національний музей-садиба М. І. Пирогова

Музейний комплекс розташований на південно-західній околиці міста Вінниця, в межах східної частини масиву Пирогово (раніше це було село Вишня), до його складу входять:

• будинок, у якому жив М. І. Пирогов, і де розміщена експозиція про його життя та діяльність
• музей-аптека з інтер'єрами приймальні та операційної
• церква-некрополь, де міститься саркофаг з набальзамованим тілом науковця
• меморіальний парк, в якому збереглися дерева, посаджені М. І. Пироговим.

Чверть століття М.І. Пирогов жив і працював в Україні, яку щиро любив і поважав її працелюбний народ. Він брав участь у Кримській війні. В особі Пирогова доля поєднала два великих таланти - лікаря і педагога. Багато сил він віддав справі освіти, надаючи величезне значення зв'язку школи з життям. "У моїй педагогічній діяльності, - підкреслював учений, - я переважно піклувався про узгодження школи з життям, про свободу наукового розслідування, про збудження тих, хто учить і вчиться пошани до людської гідності та істини". Період його попечительства, що тривав близько 5 років в Одеському і Київському учбових округах, став важливим етапом в історії освіти і розвитку педагогічної науки.

У південно-західній частині міста Вінниці у живописній садибі Вишня знаходиться музей-садиба Миколи Івановича Пирогова - видатного вченого, геніального хірурга, анатома, творця воєнно-польової хірургії, педагога і громадського діяча.
Півстолітня діяльність ученого залишила глибокий слід в історії вітчизняної і світової медицини, науки і культури. Силою свого генія і мудрості він зумів не тільки передбачити майбутнє на багато десятиліть уперед, але і закласти основи магістральних розділів медичної науки і практики. Його внесок у розвиток і становлення нових напрямів медицини настільки значний, що по праву став безсмертним. М.І. Пирогов запропонував ряд операцій, які увійшли золотим фондом у хірургію під назвою "операцій Пирогова".
Багато що зроблено ним уперше у світі: він уперше застосував сортування поранених залежно від тяжкості і характеру поранення, нерухому пов'язку при пошкодженнях кісток кінцівок, знеболення при хірургічних операціях на полі бою, заснував інститут сестер милосердя, що став родоначальником вітчизняного Товариства Червоного Хреста. 

У 1861 р., звільнений з поста попечителя Київського учбового округу, М.І. Пирогов оселився в садибі Вишня, де пройшли останні 20 років його життя. Вишня стала свідком багатьох яскравих сторінок життя вченого, його активної наукової і суспільної діяльності.
Але і в сільській глушині не знав він спокою. М.І. Пирогов створив першу на Поділлі сільську лікарню, яку багато хто заслужено називав клінікою, збудував аптеку. На багатьох його рецептах зустрічалася позначка "для бідного". Ліки за такими рецептами відпускалися в пироговській аптеці безкоштовно.
До чудесного лікаря, геніального хірурга потяглися низки хворих зі всієї України, а також Москви, Петербурга, Поволжя, Уралу. Майже щодня йому доводилось оперувати, робити перев'язки і протягом 5-6 годин приймати хворих. Багато розповідей про Миколу Івановича, його гідні подиву здібності впізнавати хворобу, про методи лікування передавалися з покоління до покоління. У розповідях дійсність і фантастика переплетені так тісно, що іноді важко відрізнити правду від вигадки.

Один з петербурзьких пацієнтів згадував, що до Миколи Івановича йшли всі - старі й малі, багаті й бідні. Хтось платив, інші нічого не платили: до всіх велика людина і друг людства ставився з однаковою увагою. Одним із пацієнтів, що став свідком операції, проведеної Пироговим, писав, «Що це була за швидкість і точність, основана на безпомилковому, глибокому знанні будови людського тіла - не тільки кожної кістки і кожного мускула, але і кожного нерва, кожної судини! Це було щось зовсім незвичайне. Сивий старий із суворим обличчям з навислими бровами був в очах пацієнта якоюсь надприродною істотою, мало не напівбогом».

Прекрасні результати лікування вражали і самого Пирогова: з 200 значних операцій (ампутацій, резекцій, літотомій та ін.) він за півтора року роботи у Вишні не спостерігав жодного випадку травматичної бешихи, гнійних набряків і гнійного зараження, незважаючи на те, що після операцій він лікував лише природними засобами.
На підставі глибокого вивчення життя і особистого досвіду М.І. Пирогов зробив надзвичайно важливі соціально-гігієнічні узагальнення і ставив питання про роль і місце держави в попередженні хвороб. Оскільки одних медичних зусиль для цього недостатньо, необхідна була докорінна зміна умов життя народу. Ці його твердження не втратили актуальності і в наш час.

Це була остання зустріч великого вченого зі своїми колегами і учнями. На жаль, урочистості були затьмарені хворобою ювіляра. На початку 1881 р. у нього на слизовій оболонці твердого піднебіння утворилася незаживаюча виразка злоякісного характеру. Помер Микола Іванович 23 листопада (за старим стилем) 1881 року від ракового виснаження. На четвертий день після смерті тіло М.І. Пирогова було набальзамовано доктором Д.І. Виводцевим, який приїхав у Вінницю з Петербурга. Через тиждень тіло було перенесено з будинку вченого до церкви с. Шереметки. Тим часом дружина Миколи Івановича придбала на сільському кладовищі ділянку землі і розпочала спорудження родинної усипальниці. Проте через великі морози будівництво затягувалось і тільки 24 січня 1882 року тіло покійного було перенесено з сільської церкви до усипальниці. Спочатку над нею спорудили каплицю, а у 1885 р. за проектом відомого київського академіка архітектури В.І. Сичугова побудували церкву і освятили її на честь св. Миколи Чудотворця. Цим був започаткований пироговський музей у Вишні. Вдова Миколи Івановича сама піклувалася про підтримку тут належного порядку. Проте після її смерті ця святиня, на жаль, ставала все більш запущеною. Ремонти не проводились, склеп не освітлювався, обличчя Пирогова ледь можна було побачити через вузьку смугу скла у верхній частині труни, залитої густими краплями свічкового воску, будинок і сад були занедбані.

Травень 1881 року - дата піввікової лікарської, наукової і громадської діяльності Пирогова. Ювілей відзначався в Москві. Запрошувати Миколу Івановича на річницю приїжджав у Вишню декан медичного факультету професор Московського університету М.В. Скліфосовський. Вінничани тепло проводжали до білокамінної свого знаменитого земляка: на вокзалі піднесли йому зворушливий адрес, альбом з краєвидами Вінниці, прикрасили гірляндами зелені і квітів вагон, у якому від'їжджав учений.
Ювілейні урочистості відбувались в актовій залі Московського університету. Серед учасників були представники вітчизняних і зарубіжних університетів, наукових товариств, лікувальних установ, студентської молоді. Преса відзначала, що пироговський ювілей став торжеством розуму і праці, думки і прогресу.

Величезного збитку усипальниці і садибі було завдано в роки громадянської війни. У 1920 р. напівзруйнований будинок М.І. Пирогова був наданий для житла групі комунарів, що приїхали з Америки. Пізніше садиба знаходилась у віданні дослідної сільськогосподарської станції. У 1936 р. тут розміщувалась Вінницька обласна інфекційна лікарня.
Уперше питання про збереження тіла М.І. Пирогова і перетворення його будинку в музей було поставлено на початку 20-х років Вінницьким науковим товариством лікарів. Обговорювали ці питання також учасники І Всеукраїнського з'їзду хірургів у 1926 р., у матеріалах якого було відмічено, що «Пирогов належить усьому Союзу, але на долю України випала велика честь зберігати його останки».
І тільки восени 1928 р. вперше після похорону в усипальниці М.І. Пирогова був проведений невеликий ремонт. У 1939-1940 рр. у зв'язку з наближенням 135-річчя з дня народження Пирогова Наркомооздоров України та українське відділення Пироговського товариства лікарів знову порушили питання про створення у Вишні меморіального комплексу. Основні роботи з відновлення тіла були передбачені на літо 1941 р. Проте їм не судилося здійснитися - перешкодила війна.

27 жовтня 1944 року після звільнення України від німецько-фашистських окупантів було прийняте урядове розпорядження про увічнення пам'яті М.І. Пирогова, створення в садибі Вишня музею і збереження останків видатного хірурга. До Вишні прибула комісія, яка встановила, що труна з тілом Пирогова знаходиться на межі руйнування, садиба в занепаді, будинок напівзруйнований. Тоді ж був розроблений план відновлення тіла М.І. Пирогова і документація на реставраційно-відбудовчі роботи та організацію експозицій.
У травні 1945 р. у Вишню прибула комісія у складі видатних учених, яким належало провести першочергові роботи щодо відновлення тіла М.І. Пирогова. Комісія відзначила, що тіло мало в повному розумінні слова "страхітливий вигляд". У результаті наполегливої роботи вчені відновили зовнішність останків Пирогова і значно уповільнили процес розпаду тіла. Це була перша ребальзамація, проведена через 65 років після смерті Миколи Івановича. Одночасно виконувалися ремонтно-реставраційні роботи в будинку вченого і його садибі.

Урочисте відкриття музею відбулося 9 вересня 1947 року. Саме цього дня, 100 років тому М.І. Пирогов уперше у світі в історії війн застосував на полі бою ефірний наркоз як знеболюючий засіб при хірургічних операціях.
У наступні роки роботи з ребальзамування проводилися українськими фахівцями у 1956 р. і 1973 р.
У 1979 р. і 1988 р. у Москві під керівництвом академіка С.С. Дебова група вчених Науково-дослідної лабораторії МОЗ СРСР здійснювали чергові ребальзамації і відновлення останків М.І. Пирогова. До цього морфологічні, біохімічні та інші процеси, що відбувалися в останках, призвели до вираженого прогресуючого підсихання тканин, зміни їх кольору, рельєфу і об'єму. За масштабами, новизною і досягнутими результатами робота московських учених є унікальною: фахівцям удалося досягти максимальної схожості зовнішності М.І. Пирогова з його посмертним зображенням.
В останні роки багато що зроблено для створення оптимальних умов, які дозволили і надалі зберігати набальзамоване тіло в природному середовищі. Труна переобладнана і розміщена в герметичному саркофазі.
Нині разом із спеціалістами Москви найдіяльнішу участь у роботі з ребальзамування тіла беруть учені Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова, співробітники музею. Тепер у пироговській садибі обладнана спеціальна лабораторія для періодичних ребальзамацій. Такі роботи успішно виконувались тут у 1994, 2000 і 2005 роках.

Не менші труднощі були і в ході реставрації всього церковного комплексу. Сьогодні в дні знаменних пироговських дат у церкві-некрополі проходять богослужіння, звучать дзвони.
Виконана значна робота, що дозволила поліпшити збереження будинку вченого та його аптеки. Не порушуючи внутрішнього інтер'єру, тут встановлено центральне опалення, обладнано освітлення та водопостачання. Первинні експозиції поповнені багатьма рідкісними матеріалами. Споруджено адміністративну будівлю з кіно-лекційним залом. Відновлені операційна, приймальня та аптека вченого, реставрований внутрішній інтер'єр церкви-некрополя. За проведені роботи з відновлення музею-садиби і використання його для пропаганди досягнень вітчизняної медичної науки група вчених і співробітників музею удостоєна Державної премії України в галузі науки і техніки.
Сьогодні музейний комплекс складається з будинку вченого, будинку-аптеки, церкви-некрополя, де 126 років зберігається набальзамоване, доступне для огляду тіло М.І. Пирогова, садиби, площею 20 гектарів, у якій до цього часу ростуть дерева, посаджені руками талановитого лікаря.

У двадцяти залах музею розгорнуто експозицію, яка відображає лікарську, наукову, педагогічну і громадську діяльність ученого. Музей багатий своїми фондами, число експонатів перевищило 16,5 тисяч. Матеріали музею є невичерпним джерелом для роботи вчених, лікарів-практиків, студентів. На їх основі підготовлено чимало наукових праць. Матеріали музею використані в хронікальних, документальних та художніх фільмах.
Музей є навчальною базою Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова. Тут проводять заняття з історії медицини, засідання студентських наукових гуртків.
Разом з Міністерством охорони здоров’я України, Вінницьким національним медичним університетом ім. М.І. Пирогова, обласним управлінням охорони здоров'я музей був одним з організаторів проведення у Вінниці значних наукових форумів, присвячених М.І. Пирогову, серед яких – виїзна сесія Академії медичних наук, Пироговські читання, з'їзди, наукові конференції.
Музей М.І. Пирогова відноситься до найважливіших об’єктів культурної спадщини України і занесений до Державного реєстру пам’яток історії та архітектури національного значення. Його меморіальний парк є пам’яткою садово-паркового мистецтва.
За 60 років свого існування Пироговський меморіал набув світової слави. Більше 7 мільйонів відвідувачів із 169 країн світу ознайомилися з його експозиціями.
Музей займає особливе місце у внутрішньому та міжнародному туризмі.
Ураховуючи великий внесок М.І. Пирогова у світову та вітчизняну науку, а також значну роль музею-садиби у вивченні і збереженні історії України, проведенні унікальних наукових досліджень загальнодержавного значення пироговському меморіалу у Вишні надано статус Національного.

Свято-Миколаївський Шаргородський монастирь

Історія Свято-Миколаївського Шаргородського монастиря починається у XVII столітті, коли він знаходився ще не у самому Шаргороді, а в Калинівці - невеликому селі поблизу нього. Але монастир цей проіснував недовго. Під час воєн, що вирували тоді на цих територіях, монастир розгубив свої документи та припинив існування до 1718 р., коли був відновлений шаргородським володарем Олександром Конецпольським. Цей господар наділив монастир землею і поселив тут ченців з уніатського ордену базиліан.

У 1747 р. монастир було перенесено з Калинівки до Шаргорода паном Станіславом Любомирським, який дав обителі церкву Іоанна Хрестителя та камінний будинок, де монахи влаштували школу. Ця школа була відомою по всій Подолії. В її стінах навчалося іноді до 600 учнів.

Сьогодні монастир відроджується трудами і молитвами намісника ігумена Кіпріана (Корпанюка).

Кілька років тому при монастирі було створено школу дзвонарів. Учні школи своєю майстерністю прославились далеко за межі не лише міста, області, але й на просторах України.

Після приєднання до Росії монастир став православним, а замість школи тут влаштували духовну семінарію, а згодом - духовне училище. З 1861 р. монастир управлявся архімандритами. Монастир має три храми. Головний соборний храм в ім'я святителя Миколая розташований посередині монастирського двору. Будівля з чотириколонним портиком на головному фасаді, який обернений, всупереч канону, на південь, а не на захід, було закладено ще при базіліанах, що встигли підняти стіни лише до перших вікон. Освячений у 1829 р., він був добудований за зразком Олександро-Невського собору в Петербурзі. Друга тепла церква в ім'я Архістратига Михаїла перебудована з трапези у 1874 р. Третя - в ім'я Казанської ікони Божої Матері знаходиться усередині головного монастирського корпусу.

У 1937 році монастир було закрито. В післявоєнні роки, з 1946 по 1963 роки, в його стінах був розміщений сільськогосподарський технікум. Потім, після закриття технікуму, були роки забуття, коли древні стіни стояли пусткою і лише місцеві хлопчаки порушували спокій величної споруди. На початку 80-х років минулого століття в приміщенні монастиря було розміщено міський музей образотворчого мистецтва. Тоді на монументальних колонах замість старовинних ікон розмістили портрети передовиків соціалістичної праці. Лише в 1986 році було відновлено роботу монастиря.

У 1992 р. був переданий Українській Православній Церкві і діяв спочатку як приходський храм. А з 1996 р. тут почалося відродження чернечого життя. В ювілейному 2000 р. від Різдва Христового відбулася знаменна подія в історії обителі. 22 травня, на престольне свято святителя Миколая монахи зі Свято-Успенської Почаївської Лаври привезли до Шаргорода копію чудотворної Почаївської ікони Божої Матері, яка стала шанованою святинею у монастирі. Сьогодні монастир відроджується трудами і молитвами намісника ігумена Кіпріана (Корпанюка).

Кілька років тому при монастирі було створено школу дзвонарів. Учні школи своєю майстерністю прославились далеко за межі не лише міста, області, але й на просторах України.

Немирівське городище - Великі вали VII -VI ст. до н. е

Одне з найбільших міст скіфського часу — раннього залізного віку України (ІХ — V ст. до н. е.) поміж Дністром і Дніпром.
 Розташоване за 4 км від містечка Немирів на східному Поділлі (46 км на південний схід від Вінниці). Датується 700–500 роками до Р. Х. У 900–1250 рр. на території городища знаходилося селище часів Русі. На території городища також досліджено залишки поселення середнього етапу трипільської культури, початок IV тис. до н. е.

Городище займає площу понад 100 га.

Обнесені ровом і земляним валом 9 га були безпосереднім місцем містечка. Решта території використовувалася, напевно під час війни для схованки мешканців краю. Земляні вали тут ще й дотепер подекуди сягають 7-8 м висоти.

Розкопками відкриті землянкові хати з глинобитними вогнищами, господарські ями та черені.

Жителі городища займались землеробством і скотарством, торгували з Північним Причорноморрям, зокрема з грецьким містом Ольвією.

Десь за 2 км на південний схід від Немирова та 50 км від Вінниці, обабіч траси Вінниця-Умань, на лівому березі Південного Бугу, за 10 км від річки, на схилі плато, серед степу височать велетенські вали Немирівського городища. Коли їхати по трасі, то їх дуже добре видно з дороги, особливо у період безлистя дерев.

Немирівське городище є одним із найбільших городищ на території України — займає понад 150 га площі; його велетенські вали мовчазним тулубом розпростерлись по периметру на 5 км ( по гребені валу); їх ширина в основі складає 32 метри; висота ще й донині сягає близько 9 метрів.

Ця потужна замкнена огорожа розташована на обох берегах річки Мирки (або по іншій назві - Усті), лівого припливу Південного Бугу, яка ділить городище на дві нерівні частини: більшу – північну, висотну, яка займає 2/3 площі городища, і меншу –південну, пологу й болотисту.

На висотній північній частині городища, у самому його центрі, якраз і знаходиться замчисько. Довжина його з півночі на південь становить біля 300 метрів, ширина з заходу на схід – в середньому 250 метрів. Загальна площа його становить 9 га. Знизу повз нього тече та ж сама річечка Мирка, тихо несучи свої води до Бугу. Саме через ось ці велетенські вали городище дістало свою другу назву – Великі Вали.

Щодо збереженності, то Немирівське городище є чи не єдиним (і не тільки на Україні), вали якого збереглися до сьогодення у своєму первісному вигляді. Саме так, Великі Вали є цілісною, недоторканою спорудою, хоча у них і є декілька розривів, ширина яких становить від 10 до 60 метрів. Але тут слід зауважити, що ці розриви не є штучними, тобто фактами пізнішого втручання людей чи, тим більш, фактами вандалізму, а є, так би мовити, „природніми". П'ять із них є місцями втоку і витоку річки Мирки та інших річечок (припливів самої Мирки), інші – є місцями, де колись, у свій час, були ворота-брами.

Ось та збережена до нинішнього часу первісність, цілісність Валів й особливо їхня великомасштабність, якраз і є їхньою унікальністю та дивовижею.

Чому ж все таки Вали вважають скіфськими? Невже тільки завдяки тому ж таки Геродоту, який у своїх історичних розвідках згадував про мешканців Побужжя, як про скіфів й згідно чого нас залучили були до Скіфії?

Однак, той же Геродот, у тих же своїх працях, твердить, що скіфи-орачі (скіфи-землероби) були корінними землеробськими племенами цього ж краю та вели осілий спосіб життя ще з давніх-давен (чого не робили, власне, самі скіфи), а назву „скіфи" вони запозичили собі від завойовників, котрі їх підкорили. Тут же, Геродот стверджує, що греки помилково називають дніпровських землеробів скіфами. Сам же він їх називає „борисфенітами" (тобто „дніпрянами"), а також вживає і самоназву наших предків - „сколоти" (від імені їхнього древнього царя Колоксая („Сонця-царя").

Цікаву думку щодо походження Валів висуває і археолог М.Ю.Вахтіна. Так, зсилаючись на свої археологічні дослідження городища, вона датує його заснування першою половиною VІІ ст. до н.е., а точніше – 740 роком до н.е. І це лише тільки тому, що знайдена нею грецька кераміка на городищі ... належить до цього часу.

Так, ніхто не заперечує того факту, що скіфи все-таки жили певний час навіть і у Валах, залишивши там свій слід і що в ті часи городище, як стверджують археологічні розкопки, було не тільки ремісничо-торговим, а й політичним центром об'єднаних скіфських племен на території сучасного Поділля, однак нам все ж таки треба ще раз задуматись над тим, чи варто називати Немирівські Вали скіфськими, чи ні? Адже ж скіфи насправді були завойовниками, ворогами наших предків, а не нашими предками, як про це, на превеликий жаль, говорять ті ж самі „дослідники".

Тому, як за найбільш достовірне твердження щодо походження Великих Валів ми повинні взяти свідчення археолога С.С.Гамченка, за словами якого „Немирівське поселення є пам'яткою, що належить до розвинутого та пізнього Трипілля і представляє у Середньому Побужжі західну лінію розвитку цієї культури". І, вийшовши з цього судження вченого, можна ствердно говорити, що вік Валів становить понад 4 тисячі років. Тоді свідчення відносно спорудження Валів в часи скіфів і тим більш ще й ними самими відпадає само собою.

Варварські розкопки городища тривали аж до 1908 року, поки їх не провідала донька графа Строганова, княгиня Марія Григорівна Щербатова. Розуміючи історичну цінність старого поселення у Валах та викопних знахідок, вона заборонила усі подальші розкопки і наказала усі викопні скарби перенести до своєї садиби. А щоб не руйнувалася ця археологічна пам'ятка і щоб повністю позбутись від посягань горе-шукачів скарбів княгиня, на відміну від свого батька, юридично оформила спадковість на ці землі. Натомість викликала із Кам'янця-Подільського спеціаліста зі старожитностей.

Перша наукова експедиція під керівництвом професора С.С.Гамченка побувала у Валах у 1909 році. На одному з трьох масивів, на яких і розташоване „замчисько" Немирівського городища, вчений відкрив залишки трипільського поселення. Вслід за експедицією С.С.Гамченка, у 1910 році на городищі побувала експедиція під керівництвом професора А.А.Спіцина.

Передчасна драматична смерть у 1920 році княгині М.Г.Щербатової призупинила наукове вивчення Валів. Поновилося воно аж у 1941 році під керівництвом А.П.Смірнова та, на жаль, було перерване війною.

Уже після війни, у 1946 році до Немирова з самого Державного Ермітажу прибула Південно-Подільська археологічна експедиція на чолі з М.І.Артамоновим. Протягом одного літа члени експедиції накопали велику кількість експонатів (понад 2 тис. екземплярів), які були вивезені до Ленінграду і були поміщені в Ермітажі, де зайняли два зали під восьмим і дев'ятим номерами. Лише незначна колекція із цих розкопок зберігається в Інституті археології НАН України в Києві.

Слід додати, що під час розкопок (1946-1948 рр.) М.І.Артамонов знайшов іще кілька місць трипільського поселення, непомічених С.С.Гамченком.

Пізніше, у 1966 році Немирівські Вали досліджує Немирівський загін Скіфо-слов'янської експедиції Харківського університету (керівник А.О.Моруженко). А в кінці 80-х років востаннє Вали досліджує експедиція під керівництвом професора Вінницького педагогічного інституту П.Хавлюка. Матеріали цієї експедиції зберігаються у Вінницькому краєзнавчому музеї.

Тут слід зазначити ще один факт – М.І.Артамонов виявив у Великих Валах „слов'янське домонгольське селище", що згодом підтвердив і П.Хавлюк, встановивши до того ще й і вік цього поселення, а саме ІХ-Х ст.н.е.

Свято-Успенський скельний чоловічий монастир

Лядовський Свято-Успенський скельний монастир — розташований на високих крейдяних кручах уздовж берега Дністра, з яких відкривається приголомшлива панорама долини. За переказами, заснований в 1013 р. преподобним Антонієм Печерським, який повертався з Афону до Києва. Це був перший печерний скит, заснований Антонієм Печерським, і перший християнський монастир в цьому краї (збереглася печерна церква Антонія Печерського, його келія, а також святе джерело).

Відкритий у 1595 році, він до сьогоднішнього дня дивує своєю довершеною красою і досконалістю. Він являє собою триніфну базиліку, побудовану з вапнякового каменю. На виразному бароковому фасаді хвилеподібні аттики бічних нефів ритмічно переходять у високий середній аттик, який гармонійно завершується напівкруглими фронтоном з хрестом.

Під час князювання Великого Рівноапостольного князя Володимира - Хрестителя Русі, у мальовничі скельні місця на лівобережжі Дністра прийшов один його сподвижник, який підтримував князівську владу Києва і обраний нею християнський шлях. Звали його Антоній, а до цього, в миру - Антипа. Саме з його ім'ям, а також зі справами насельників-іконопоклонників, які були у візантійській імперії в ролі гнаних прочан, і, залишаючись православними, проникали все більше на північ, де і селилися в печерах, пов'язана історія Лядовського монастиря. На Святому Афоні, в монастирі Есфігмен, молодий Антипа прийняв чернечий постриг з ім'ям Антоній. У 1013 році на зворотному шляху до Русі, «з афонських гір в святий град Київ», Антоній відчув заклик «Гласу небесного» і зупинився у лядовському благодатному краї. У той час по Дністру проходив один з найбільш безпечних торгових шляхів до Скандинавських країн, Галицьких князівств і Візантійської імперії.

Чернець Антоній оселився в скельних печерах, де висік собі келію, яка і сьогодні носить його ім'я. Це місце є особливо шанованим у Лядовському монастирі. Келія залишається незмінною протягом останнього тисячоліття. За своїми розмірами вона ідентична тій афонській печері, з якої і розпочав своє чернече житіє Преподобний Антоній. Збереглися також печери, кістниці і печерні храми, висічені у скелі ченцями багато століть тому.

Перший і головний печерний храм Лядовського монастиря присвячений в ім'я Усікновення глави Іоанна Предтечі. Із зовнішнього боку цього храму височить величезний монумент - неотесана брила вапняку, яка зверху до низу покрита численними стародавніми написами на різних мовах і різними емблематичного зображеннями, що робилися відвідувачами і паломниками цього монастиря. Це можна вважати єдиним відомим нам древнє монастирським літописом, що зберігся до наших днів. Внизу під храмом і ліворуч від нього також збереглися древні крипти-кістниці. Другий храм з'єднаний з першим переходом в товщі крейдяної скелі, і присвячений на честь Святої великомучениці Параскеви нареченої П'ятницею. Третій храм був створений у пам'ять самого засновника цього монастиря, преподобного Антонія, і знаходиться поряд з келією преподобного, з'єднуючись з нею печерним переходом. 

... Сьогодні тут, на Лядовській горі, як і тисячу років тому, чисте, п'янке повітря, тиша, спокій, і те, що не піддається визначенню у словах - благодать і намоленность. Тут люди задовольняють свої духовні запити через роботу і молитву, отримують душевний спокій, спілкуючись тихенько наодинці з Господом. Тут зовсім інший, особливий світ. Сюди не йдуть шукати славу, а шукають тут смиренномудрості й умиротворіння. Видно, Богу було угодно, щоб це місце залишилося незгасною лампадою на радість прочан і всіх віруючих. Всякого, хто відвідує це місце, вражає дух аскетизму й відчуженості від земної суєти, що панує тут майже тисячоліття. А ті, хто побував на Святій горі Афон у Греції, стверджують, що Лядовский скельний монастир воістину - Подільський Афон!

«Це і є невидима присутність Бога в ділах людських», - говорить ігумен Антоній. У 2013 році, коли святкуватиметься 1000-річчя Лядовського монастиря, він може з'явитися відродженим у повній своїй красі.
Ікона Божої матері «Відрада і втіха» 

Палац Потоцьких у Тульчині

Палац Потоцьких — пам'ятка архітектури у Тульчині в стилі класицизм 2-ї половини 18 століття.

Палац почався будуватись у 1782 році за проектом французького архітектора Лакруа на замовлення представників родини Потоцьких. Першопочатково Потоцькі проживали у так званому Старому палаці, побудованому у 1757 р. Після переїзду на Правобережну Україну Потоцькі власне і розбудували свою резиденцію у Тульчині. 

Після Другого Поділу Речі Посполитої у 1793 році Станіслав-Щенсний Потоцький, тодішній власник маєтку, перейшов на службу до російської імператриці Катерини ІІ і отримав чин генерал-аншефа. Перехід на бік російської імператриці був зрадою відносно Польщі, але дозволяв зберегти всі маєтки магната в Україні.

ПОТОЦЬКИЙ  (Potocki) Станіслав Щенсни (Фелікс) (1751-1805) - магнат, політичний ді­яч. Народився 20 лютого в Тартакові Белзького воєводства,(охрещений 21.ІІ.1751 в тамтешньому парафіяльно­му костьолі). Був сином — Францішека Салєзи й Анни Ельжбєти з Потоцьких, людей пихатих, деспотичних і жорстоких.
Навчався в родинній садибі в Христинополі Белзького воєводства під керівництвом матері. Попри те, що його освіті приділялася величезна увага, розвивався розумово нібито дуже повільно. Мав певні літе­ратурні здібності, вдосконаленням яких, можли­во, завдячував своєму домашньому вчителеві кс. М. Вольфу, професору поетики Варенського піярського колегіуму. Писав вірші і був добрим стилістом. Попри психічну слабкість та інтеле­ктуальну обмеженість Потоцького, батьки пророкували йому велике майбутнє, навіть трон Речі Поспо­литої. Ще хлопчиком він став ротмістром, а 1767р. батько передав йому права на Белзьке гродове староство.

Палац Потоцьких у Тульчині (Тульчинський палац) - один із кращих зразків української архітектури у стилі класицизму. Він вражає своєю красою та грандіозністю. Не дарма його називають Подільським Версалем. Це окраса і візитна картка міста Тульчина.

    Палац у Тульчині був зведений у 1775-1782 роках для графа Станіслава Щенсного Потоцького. Потоцькі володіли тульчинським землями з 1729 року. До них Тульчин належав Калиновським - польському дворянського роду. У 1772 році місто переходить до Станіслава Потоцького, який приймає рішення побудувати тут палац.

    Станіслав Щенсни Потоцький увійшов в історію не лише завдяки своїй активній політичній діяльності, але і бурхливим романам. Все життя цієї людини насичене любовними переживаннями. Його перший шлюб обернувся трагедією. Станіслав Потоцький одружився проти волі батьків, таємно повінчавшись у 1770 році з Гертрудою Комарівською, дочкою бідних шляхтичів. Його батьки не розраховували на таку партію для свого сина й організували викрадення невістки з метою передати її в монастир і надалі розірвати шлюб. Під час цього викрадення Гертруда, на той час уже вагітна, була випадково задушена. Станіслав був шокований смертю коханої і мало не наклав на себе руки. Через три роки він одружився з Жозефіною (Йозефіною) Вандалін-Мнішек, що належала до багатого та знатного роду. Через кілька років подружнього життя Станіслав Потоцький по вуха закохується в заміжню жінку Софію де Вітт, на честь якої пізніше він побудує уманський парк «Софіївка». Протягом наступних років Станіслав домагатиметься розлучення зі своєю законною дружиною, а Софія - з чоловіком. У цей час коханці будуть жити разом цивільним шлюбом, і у них народиться двоє дітей. Тільки в 1798 році вони узаконять свої стосунки. Їх повінчали 17 квітня в Тульчині. Софія виявилася фатальним коханням Станіслава Потоцького. За деякими даними граф помер, не переживши зради своєї дружини, та ще й не з ким-небудь, а з його власним сином Юрієм (Єжи).

Найбільш відомою та драматичною легендою про Потоцьких є розповідь про вбивство першої жінки Станіслава Фелікса Потоцького Гертруди Коморовської. Під час екскурсії по парку "Софіївка" вам покажуть її символічну могилу. Це дві великі плити, одна з яких лежить поверх другої. У верхньому камені вбачають ту перину, якою була задушена Потоцька. Ця розповідь також легендарна, бо нема свідчень сучасників, які б підтвердили, що Потоцький дійсно зробив у парку, присвяченому третій жінці, могилу першої. Це все викликає сумнів. Тут ми швидше всього маємо спра­ву з новотвором, з сучасною легендою Найближчим свідком по­дій був службовець Антоні Хжонщевський, автор книжки "Записки службовця Потоцьких з Тульчина", на якій ґрунтувались усі пізніші автори. Але від Хжонщевського походять дві різні розповіді. В книжці він пише одне, а польському вченому та письменнику Анджеєвському, коли той відвідав Тульчин, розповідав дещо іншу версію, яку, на жаль,  той повністю не записав. Тому ми подаємо переклад саме з книжки Хжонщевського, з першоджерела: "Воєвода (батько Потоцького — В.С.) після того, як дізнався від сина про його шлюб, викликав до себе Кароля Сераковського, командира своїх драгунів, бажаючи від нього, щоб він із загоном кавалерії поїхав уночі до Коморовських, і, захопивши їхню дочку, привіз її до Кристинополя (родовий маєток Потоцьких на Львівщині — В.С ) в критому возі. Сераковський призначений таким наказом, упав перед ним на коліна, благаючи не посилати його задля насильницьких дій над житлом, де він не раз гостював, хоча в любому іншому випадку він готовий був віддати своє життя за пана. 

Воєвода не образився відмовою Сераковського виконувати свої службові обов'язки, і на знак того, Шоб йому сподобалась його шляхетна відвертість, подарував йому золоту табакерку, насипану дукатами, і просив тільки про збереження таємниці. Виконання того безправного вчинку перейшло по колії, на Вільчека та Домбровського, які командували надворними козаками. Ці, напавши на будинок Кемеровських, де всі спали, їх дочку, нещасливу жертву нападу, винесли на руках з дому без усякого одягу, лише в одній зеленій китайко­вій спідниці, поклали її в криті сани та обклали перинами. Коли вони везли полонянку, то зустріли в лісі транспорт з трьохсот селянських фур, які везли збіжжя. Розминутися їм не дозволяла занадто вузька дорога. Вони мусили затриматись, доки увесь той довгий та важкий табір не проїхав аж до останньої фури Тим часом від страху, що зойки украденої Потоцької можуть почути, її усе сильніше притискали тими перинами. Коли підводи проїхали, її вже знайшли померлою від асфіксії. Виконавці цієї огидної справи порадились між собою, але їм більше нічого не залишалось робити, як замітати сліди, які би допомогли відшукати небіжчицю, котру вони втопили у вирубаній ополонці в ставку неподалік. Вільчек під іменем Загурського, а Домбровський під власним іменем ховалися в українських маєтках Потоцького і там провели свій вік в економічній службі. Син Вільчека ходив зі мною до одного класу уманської школи, потім я бачив його православним попом в уманському селі Маньківці. Неподалік від місця, де було утоплено тіло Потоцької, був фільварок, який належав до кристинопольського маєтку. Навесні Коссовський, економ того фільварку, обходячи дуже рано обори та гумна, помітив поміж поламаної вже криги тіло. По зеленій шовковій, спідничиї він побачив, що то було жіноче тіло, і зрозумів, що то був труп утопленої Потоцької. З допомогою гуменногр він витягнув тіло на берег та разом із гуменним, доки не прийшли люди, викопав могилу та таємно поховав у ній останки нещасної жертви нападу. 

Він отримав за це пенсію до кінця життя. Родина Потоцьких опікувала його дітей, з яких старший син, одружений з Раковською-Колубанецькою, керував потім маєтками Софії Потоцької та ії дітей, а молодший отримав посаду касира тростянецького маєтку, який успадкував Болеслав Потоцький". Опис вбивства нещасної Гертруди, зроблений Хжонщевським, доводить, що справжніми вбивцями були козаки Потоцького. Інакше на цю справу дивилась широка публіка В Польщі і на Україні виникають легенди та чутки, які вину за цей злочин покладали безпосередньо на самих Потоцьких. Вперто поширювалась думка, що Потоцькі наказали вбити Гертруду. Ось що пише про рід Потоцьких польський історик Роман Калета: "У відношенні жорстокості перше місце займала багата та численна родина Потоцьких, яка мала своїх Перонів та Калігул (римські імператори, які прославились своєю жорстокістю — В.С ). Так Микола Потоцький, староста канівський, провів своє життя в розпусті та пияцтві, власною рукою кілька десятків людей несподівано або в муках позбавив життя. Його родич, Францішек Салезий Потоцький, воєвода руський, справжній тигр, наказав утопити свою невістку з дому Кемеровських, а зробив це за намовляннями жінки, справжньої гієни. Мусив той злочин оплатити грошима, за які Кемеровські купили собі титул австрійських графів". Діти цієї жорстокої пари були добрими. Багато хорошого зробив для свого рідного краю, для Тульчина єдиний їх син Станіслав Фелікс Потецький, дуже доброю була його старша сестра Маріанна, яка виховувала брата після смерті батьків. Вони померли під час судового процесу, який почали проти них Коморовські. Ян Чернецький, автор книжки "Малий король на Русі", присвяченій Франціску Салезию Потоиькому, наводить факт, що на Великий Четвер 31 березня 1774 року Маріанна власною рукою обдарувала 500 жебраків, які зібрались біля палацу її батьків в Кристинополі. Але надзвичайно відомою Потоцька стала як героїня поеми Пушкіна "Бахчисарайський фонтан", в основу якої лягла легенда про те, що кримський хан Керім-Гірей викрав її та закохався в неї. Саме Марія Потоцька стала об єктом багатьох поетичних творів, бо про цю легенду, яка виникла у родині Потоцьких, писали, крім Пушкіна, Адам Міцкевич, Вяземський, Леся Українка і багато інших.

В підземеллях палацу у Потоцького була в'язниця, де він знущався над своїми селянами. Йому привозили місцевих дівчат, від яких він добивався свого, після чого їх топили в болоті. (Легенда заснована на історичних фактах, лише стосується вона не С. Ф. Потоцького, який побудував палац, а його сина Мечислава, який був надзвичайно жорстокою людиною. Ось що пише про нього польський історик Єжи Лоек у своїй книжці "Нащадки Щенсного. Історія багатств Потоцьких з Тульчина": "Той гарем Мечислава Потоцького був відомий на все Поділля. Чи дійсно власник Тульчина був у сексуальному відношенні дуже розпаскудженим — тепер важко сказати. В плітках багато чого, здається, є перебільшенням, але головні факти здаються правдивими. В Тульчинському палаці завжди перебувало кілька молодих та гарних дівчат з селянських родин, які для хазяїна були об'єктом його зазіхань. Чи були вони не дуже раді своїй долі, чи протестували проти свого життя під примусом у палаці? Тут можна сумніватися, бо їх доля в порівнянні з тяжкою працею на полі була кар'єрою.)

А тепер ми готуємо публікацію.

  Будівництво палацового комплексу в Тульчині, резиденції Потоцьких, здійснювалося за проектом французького архітектора Жозефа Ежена Лакруа. Весь палацовий комплекс складався з декількох будівель: головного двоповерхового палацу, фасад якого прикрашала колонада з десяти колон; двох двоповерхових корпусів, розташованих п-образно праворуч і ліворуч від палацу, які з'єднувалися напівкруглими галереями; оранжереї, турецької лазні, стайні, манежу та інших будівель. Над інтер'єром працював голландський дизайнер Меркс. Палац Потоцьких був декорований ліпниною та позолотою, прикрашений творами кращих живописців (Рембрандта, Рафаеля та ін), тут була зібрана багата бібліотека, що налічувала 17 000 книг. У палаці зберігалася колекція античних монет, сервізів, кубків зі скла тощо. Здивувати гостей Потоцькому було чим. При Тульчинському палаці працював театр, в якому виступали професійні актори. Тут влаштовувалися пишні бали. До палацу Потоцьких приїжджали король Польщі Станіслав Понятовський, князь Григорій Потьомкін, Олександр Пушкін та ін. Дворовий ансамбль доповнював чудовий парк, який Станіслав Потоцький назвав по-російськи «Хорошо» («Хороше»). Серед зелених насаджень парку домінували сосни та італійські тополі. Парк був прикрашений фонтанами, каскадами, альтанками, скульптурами. Тут була добре продумана система ставків та шлюзів, завдяки якій човни могли пересуватися по водній гладі без весел. Через канали були побудовані мальовничі містки. Сьогодні від ставків, як і від самого парку, залишилися лише спогади. Парк був вирубаний після революції, а ставок поступово заріс. Прекрасний парковий ансамбль, про який так ретельно дбав Станіслав Потоцький, був знищений людиною і часом. Вціліли далеко не всі будівлі Тульчинського палацу, не зберігся й інтер'єр. Два бокових флігеля досі потребують повної реконструкції. Зате центральний корпус палацу Потоцьких у Тульчині до сих пір зберігає свою велич і пишність, радуючи погляд туристів і ... студентів (з 1984 року і по сьогоднішній день тут діє Вінницьке училище культури і мистецтв).

Державний історико-культурний заповідник “Буша”

Державний історико-культурний заповідник “Буша” – святиня Поділля

Єдиний заповідник у Вінницькій області. Він був створений за ініціативою місцевих органів влади згідно Постанови Кабінету Міністрів України в серпні 2000 року.

Заповідник є культурно-просвітницьким, науково-дослідним закладом, що забезпечує вивчення, охорону, реставрацію і використання історико-культурної спадщини регіону і довкілля.

Основними завданнями заповідника є:

1. Охорона закріплених за заповідником об’єктів та пов’язаних з ними територій, творів монументального, образотворчого, декоративного та прикладного мистецтва, забезпечення належного використання пам’яток археології, містобудування та архітектури, реставрації пам’яток.

2. Проведення пам’яткоохоронної, науково-дослідницької, культурно-освітньої та інформаційної роботи з метою духовного збагачення громадян, популяризації значущості історико-культурної спадщини у формуванні державності.

Дослідження цього об’єкта ведеться роками. У 1883 році професор Антонович відкрив у Буші унікальний рельєф, створений у дохристиянські часи. Дерево без листя, півень, олень, людина навколішках і таємничий чотирикутник залишив на скелі древній художник. Повірте, нічого подібного ви не знайдете в жодній країні світу.

Буша увійшла в історію України як одна зі славних віх визвольної війни 1648-1654 років, що проходила під проводом Богдана Хмельницького. На той час це було велике місто Брацлавщини з замками, підземними ходами та баштами, одна з них, до речі, збереглася і до сьогодні. Решта будівель та підземні ходи у ході оборони міста під час визвольної війни були зруйновані та завалені.

За легендою, яку дуже полюбляють переповідати місцеві жителі, ворожі війська, дізнавшись, що всі чоловіки пішли на війну, а в місті залишилися лише жінки та діти, вирішили напасти та отримати легку перемогу. Але не тут то було. Обороняли місто всі, хто міг тримати зброю. Та згодом захисників залишилося зовсім мало, і Мар’яна, вдова сотника Зависного, яка очолювала оборону, зібрала останніх городян, закрилася з ними в одному з порохових погребів і запалила порох. Страшний вибух знищив не тільки всіх захисників та ворогів, але й зруйнував майже всі будівлі міста, засипав підземні ходи.

Історія виникнення Буші пов'язана з будівництвом замку в XVI ст., коли цими землями володів польський коронний гетьман Ян Замойський. У XVII ст., за часів Хмельниччини, місто належало Брацлавському полку. Це був тяжкий для України час (а коли він був легким?). Після вимушеного укладання військової угоди між гетьманом Богданом Хмельницьким і московським царем, того ж року відновилася спільна з москалями війна проти Польщі.Тут постійно відбувалися сутички між поляками та козаками. В 1654 року під стінами Буші був розбитий трьохтисячний польський загін. Найтрагічніші події відбулись у Бушанському замку в листопаді 1654 року, коли під Бушу підійшли війська С.Потоцького і С.Чарнецького і взяли замок в облогу. Полякам вдалося винищити більшу частину нечисельної козацької залоги, але коли замок майже перейшов у їхні руки, вдова вбитого козацького сотника Завісного підпалила пороховий погріб, висадивши в повітря себе, залишки залоги й чимало атакуючих поляків. Ці події знайшли своє відображення у повісті українського письменника Михайла Старицького «Оборона Буші». В ці трагічні дні місто практично перестало існувати. Його відродження затягнулось на ціле століття, а Бушанський замок вже ніколи не відбудовувався…Проминувши село Бушу і рухаючись у північно-західному напрямку вздовж лівого берега річки Бушанки проти течії, за 1 км від села ввійдемо в лісовий масив, який люди споконвічно називають «Гайдамацьким яром». Це геологічний заповідник республіканського значення, один із 28 в Україні. Його площа сягає 96 га. Гайдамацький яр сповнений неповторної й величавої краси.На глибині 35 м в’ється грайлива мілководна Бушанка, поросла з усіх сторін густим лісом. Тут ростуть тридцятиметрові грабові дерева, широколисті клени, рідкісні породи вільхи та величезна кількість кущів. Уздовж річечки височать велетенські скелі з пісковику. Одну з них називають «Висячою» або «Завішаною». Це дивовижна композиція з каменів. Спираючись на два стрімчаки, на висоті 9-10 м зависла величезна десятитонна піщана брила. Перебуваючи біля підніжжя скелі, дивуєшся, яка сила її стримує!?

Свято-Троїцький Браїлівський монастир, музей П.І.Чайковського 

(смт. Браїлів Жмеринського району)

Це історичне селище. Одне з найдавніших на Поділлі.

Свою назву воно запозичило від назви річок Брала і Рів. В давнину містечко називалося Брагірів. У 1768 році в Браїлові було завершено будівництво ансамблю Троїцького монастиря. 

Ще здалеку привертає увагу гарний вигляд містечка і особливо великі монастирські корпуси, над якими височіють церква і дзвіниця. Брудне єврейське містечко... на деякий час применшує ваше захоплення. Зате потім ще відрадніше стає на душі, коли ви в'їжджаєте в монастирські ворота, і після шуму та брудної суєти вас охоплює непорушна тиша. 

Брудна вулиця змінюється чистим і просторим монастирським подвір'ям, краси якому додає тиша та новонасаджена зелень. Великий монастирський храм постає прямо напроти в'їзду в монастир. За ним тягнуться корпуси, окремі флігелі, а ще далі - господарські приміщення. Кругом чистота і порядок. 

Заснування монастиря у Вінниці.

1635 рік. Часи нелегкі, для Православ'я. У південно-західній Русі переможно поширювалася унія, уведена в 1596 році. Болем відгукнулися ці події в серці людини, глибоко відданої православ'ю. І ось королеві Владиславові VI подають прохання, у якому підсудок Брацлавський і королівський секретар, а згодом сенатор польський Михайло Сигизмундович Кропивницький клопочеться про створення в м. Вінниці дівочого монастиря. Найвищий дозвіл отриманий. Головним мотивом для влаштування монастиря було, як говориться в королівській грамоті: «старання про ввічнення й поширення слави Святої Величі Божої, оскільки всяка допомога, виходить, від Бога,Котрий є Верховним Розпорядником усього».

Бажання М.С. Кропивницького здійснилося. З метою підтримки православ'я в Брацлавщині благочестивим фундатором влаштовується у Вінниці Православний жіночий монастир. З радістю зустріли його появу навколишні жителі: сусідні хлібороби й Вінницькі міщани наділили обитель землею й різними угіддями. Забезпечений матеріально, монастир став міцніти й зростати. От уже його територію прикрашає дерев'яна трикупольная церква в ім'я Благовіщення Пресвятої Діви Марії; заведено в монастирі гуртожиток за статутом святого Василія Великого. Тепліють лампади перед святими образами, підносяться до Небес сердечні молитви.

Монастир під владою уніатів

Здавалося б, що все складається благополучно. Але ніколи не був простим і легким шлях, що веде слідом за Господом. Ще в дні свого земного життя Спаситель говорив про те, що всі, хто хоче за Ним іти, будуть гнані й гноблені. Те ж відбулося й з із Благовіщенською обителлю. Не міг ворог роду людського потерпіти світла благодаті Божої, яка засяяла у новому православному монастирі для порятунку людей. Під ударами унії й латинства впала молода незміцніла ще обитель. Невідомо в якому саме році відбулося захоплення Вінницького дівочого монастиря уніатами, але нову монастирську церкву освячував в 1723 році вже уніатський єпископ Афанасій Шептицький.

Але не судилося розвитися й зміцніти на цьому місці й уніатському монастирі. Свавілля й насильство, що панували в той час у Польщі, підірвали почуття всякої законності. Приватна власність, майно храмів і монастирів зробилися предметом насильницького захоплення любителів наживи. Землі й угіддя, колись даровані вінницькому православному дівочому монастирю, зазнали тієї ж долі. Тому став поступово занепадати й уніатський жіночий монастир. В 1780 році уніатські черниці покинули спустошений, колись квітучий монастир.

Цілих шість років перебував монастир у повнім запустінні. В 1786 році в ньому оселилися чотири монахини-базиліанки. Сумна картина повної розрухи й злиденності предстала перед їхніми очима.

Возз'єднання із Православ'ям

В 1793 році Подолія увійшла до складу держави Російської, а в 1795 році й Вінницький уніатський жіночий монастир був возз'єднаний із Православ'ям. Для Православ'я на Подолії полегшення наступило не одразу. За довгі роки в покатоличеному краї, де православ'я притіснялося, багато потрібно було потрудитися для відродження, зміцнення й процвітання правої віри наших предків.

Найважча, але й найбільш почесна місія випала на долю архієпископа Іоаннікія ( Никифоровича-Полонського) - першого Подільського архіпастиря. Завдання не з легких: в ополяченому, покатоличеному краї воскресити Православ'я, у запущені, зруйновані храми вдихнути нове життя, виховати активних борців за прадідівську віру.

Чверть століття день у день ніс він людям слово Христове, овертаючив лоно Руської Церкви заблудші душі, стояв на стражі інтересів своєї багатостраждальної пастви. За роки служіння на Брацлавсько-Подільській кафедрі (1795 - 1819 р.) трудами Владики були відкриті Шаргородська, а потім Подільська духовні семінарії, два духовних училища. Архієпископ Іоаннікій вшановується, як перший просвітитель Подолії.

Відбулися зміни на краще й у Вінницькій обителі після повернення її в Православ'я.

Перші ігумені обителі

Першою ігуменею монастиря була призначена насельниця Чигиринської обителі Палладія. Вона керувала монастирем до 1798 року, а після попросилася на спочинок назад у Чигирин. Але Преосвященний Іоаннікій залишив її поки на місці, запропонувавши обрати собі в співробітниці по керуванню черницю Олену. У тім же 1798 році була призначена у вінницьку обитель нова ігуменя - Віра. Дворянка за походженням, вона була пострижена в рясофор в 1766 році в Київському Богословському монастирі архімандритом Тарасієм, а в 1768 році архімандритом Амфілохієм у мантію. З 1766 по 1790 р. несла кліросний послух у Богословському монастирі, потім митрополит Самуїл перевів її у Флоровський монастир. Тут м. Віра перебувала до 1798 року, поки не була призначена ігуменею у Вінницю.

Матеріальний стан Вінницької обителі тепер небагато покращився. Після надбавки, наданої імператором Павлом I , річний бюджет монастиря збільшився від 701 р. 80 коп. До 1200 р. Також матеріальною підтримкою для монастиря послужило приєднання до нього скасованого монастиря Рожецького.

Монастирське начиння трохи поповнилося Найвищим пожертвуванням в 1799 році. Але не залишали обитель і труднощі. Насельниці переживали велику бідність. По штату, наприклад, нічого не виділялося на загальну трапезу й черниці виділяли для цього зі свого крихітного утримання по 3 рублі в рік. Зрозуміло, на таку суму не можна було прокормитися, тому ігуменя Віра просила в 1800 році дозволу взяти на ці потреби грошей з інших монастирських сум.

І все-таки, незважаючи на труднощі, монастир не біднів на черниць.

Наприкінці XVIII ст. монастирський штат складався з ігумені, 15 штатних черниць, 3 заштатних і 5 послушниць. Насельниці були різних національностей: 12польської, 8 російської, 4 української. Багато хто з них були пострижені православними ієрархами ще під час унії (здебільшого в Молдавії).

Ігуменя Віра надзвичайно енергійн і діяльна, управляла монастирем до 1814 року. Потім до 1832 року монастир не мав ігумені й справами обителі керували скарбники: Серафима (1815 - 1821 р.), Антонія (1822 - 1825 р.), Досифея (1826 - 1827 р.), Поліксенія (1828 - 1832 р.).

Після правління монастирем скарбниками в 30-і роки знову начальствує у Вінницькій обителі дуже діяльна ігуменя Анфіса, покликана із Чигиринського монастиря єпископом Подольским Кирилом ( Богословським-Платоновим). Її трудами в обителі були споруджені будинок з ігуменськими келіями, корпус для сестер, а також задумана була побудова церкви. Особливо сприяла ігуменя Анфіса підняттю матеріального добробуту монастиря тим, що виграла процес у поміщика м. Вороновиці гр. Грохольского і стягнула з нтого 15 тис. рублів, що склали основний капітал монастиря.

Після ігумені Анфіси настоятельницею Вінницького монастиря стала ігуменя Таїсія. При ній і відбулося переміщення монастиря з Вінниці в Браілів. Відбулася ця подія на свято Покрова Пресвятої Богородиці 1 жовтня (14 н.ст.) 1845 року.

Правлячим архієреєм у той час був Архієпископ Арсеній, згодом митрополит Київський і Галицький. І думка про перенесення монастиря цілком належала йому. Преосвященний Арсеній був стійкої вдачі, непохитної волі, високої мудрості, міцно тримав кермо влади у своїх руках. Він був справжнім батьком, хоча й суворим, але гаряче люблячим свою церковну паству. Багато праць було покладено його преосвященством для огородження православного народу від сваволі католиків-поміщиків. При Преосвященному Арсенію покращився стан православного духовенства. Владика звернув свою увагу й на важке положення монастиря у Вінниці. Він запропонував ігумені монастиря м. Таїсії клопотатися перед Священним Синодом про переміщення монастиря з Вінниці в Браілівські монастирські будівлі, які залишалися порожніми після виселення звідси в 1832 році католицьких ченців-тринитаріїв.

Клопотання ігумені було задовільнено; і от 30 вересня (13 окт. н.ст.) 1845 року у Вінницькій монастирській церкві була відслужена востаннє Божественна літургія й напутній молебень, після якого сестри обителі із хресним ходом і зі своїми древньо-шанованими святинями вийшли з Вінниці в містечко Браілів.

Ранком 1 жовтня (14 жовтн. н.ст.) монастирський хресний хід прибув у Браілів. На заставі містечка його зустрічало околишнє духівництво й безліч народу із хрестами й хоругвами. Звідси всі разом пройшли до відведених для монастиря будівель. У воротах обителі зустрів майбутніх насельниць сам архієпископ Арсеній і після кадіння й архіпастирського благословіння відслужив урочистий молебень перед іконою Божої Матері. Потім хресний хід пройшов у більшу монастирську церкву, де була звершена Божественна літургія із подячним молебнем, і лише після цього сестри стали влаштовуватися на новому місці.

Із цього моменту починається нова сторінка життя Вінницько-Браілівського монастиря. Сестри обителі безперестану трудилися, благоустроюючи свій новий дім.

Благоустрій обителі

Монастирські будівлі були величні й місткі, але багато потрібно було прикласти зусиль і праці, щоб привести їх у належний вигляд після тринадцятилітнього запустіння. Замість іконостасу, вівтар від середньої частини храму відокремлювала невелика кам'яна стіна; штукатурка обвалювалася; обвалювалися мальовничі зображення, які колись прикрашали храм; руйнувалися церковні стіни й зовні. Монастирські корпуси стояли по місцях без даху, вікон і дверей. Але черниці трудилися невпинно над відновленням і прикрасою монастирських будівель, надаючи своєї обителі благоліпного вигляду.

Минали дні, місяці, роки. Додаючи праці до праць, підносячи гарячі молитви, сестри відроджували свою обитель. У головному монастирському храмі відновлені вже всі три приділи: головний центральний - на честь Пресвятої Трійці; із правої сторони - на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці, а з лівої - на честь великомучениці Варвари. Тепер вівтар відокремлює не кам'яна стіна, а чудової роботи іконостас. Над царськими вратами центрального престолу поміщена ікона Божої Матері Ченстоховська, яку свого часу подарував для новоствореної Вінницької обителі М.С. Кропивницький, і яку сестри принесли з Вінниці в Браілів.

Оскільки розміри храму досить великі, то взимку в ньому бувало дуже холодно. Ігуменя Таїсія вирішила будувати теплу церкву під приміщеннями головного храму. І от уже в 1847 році закінчилося будівництво храму на честь прпп. Антонія й Феодосія Києво-Печерських. Темні фарби іконостасу, масивні стовпи, низькі склепіння й підмурок нагадує про життя й подвиги перших християн.

Після відкриття монастиря, через 13 років, у північній частині монастирського корпусу відкрила свої двері для віруючих ще одна тепла церква - на честь святителя Миколая. Невеликий за розмірами затишний храм був прикрашений простим дерев'яним, але досить витонченим позолоченим з різьбленням іконостасом.

Під дахом Браілівської обителі знаходили притулок не тільки сестри, З 1864 року при монастирі існувала богадільня для старих жінок духовного звання, а у двох будинках в особливому дворі розташувалося училище для дівиць-сиріт, де дівчат навчали закону Божому, письму; географії, читанню, російської й церковно-слов'янської мови, арифметиці, історії й кресленню, а також рукоділлю й церковному співу.

Через якийсь час при монастирі була відкрита недільна школа для дорослих жінок. Заняття проходили по недільних і святкових днях у монастирській їдальні. У школі вчили, як правильно вимовляти молитви й пояснювали їхній зміст. Розповідали про походження церковних свят, християнську історію, навчали читанню.

Монастир під час Першої Світової війни

Мирні часи змінилися військовим лихоліттям. Але й тоді монастир не припиняв своєї добродійної діяльності. Під час Першої Світової війни 1914 року в Браілівській обителі був відкритий військовий лазарет на 50 ліжок. Турботу про поранених проявляв правлячий єпископ Митрофан, котрий особисто відвідував лазарет. А в травні наступного року імператор Микола II за допомогу фронту нагородив ігуменю Катерину золотим хрестом.

У січні 1915 року ігуменя Браілівського монастиря ігуменя Катерина звернулася до Земського управління із проханням відкрити притулок для дівчат-сиріт загиблих на фронтах воїнів. На Земському засіданні прохання було розглянуто, дозвіл отриманий, і, крім того, Земське управління зобов'язалося виплачувати на утримання притулку щомісяця 200 рублів. Так Браілівський жіночий монастир своєю добродійністю намагався допомагати не тільки воїнам, котрі поклали життя своє за віру й батьківщину на полях бою, але і їхнім дітям, які потребували допомоги.