Під час князювання Великого Рівноапостольного князя Володимира - Хрестителя Русі, у мальовничі скельні місця на лівобережжі Дністра прийшов один його сподвижник, який підтримував князівську владу Києва і обраний нею християнський шлях. Звали його Антоній, а до цього, в миру - Антипа. Саме з його ім'ям, а також зі справами насельників-іконопоклонників, які були у візантійській імперії в ролі гнаних прочан, і, залишаючись православними, проникали все більше на північ, де і селилися в печерах, пов'язана історія Лядовського монастиря. На Святому Афоні, в монастирі Есфігмен, молодий Антипа прийняв чернечий постриг з ім'ям Антоній. У 1013 році на зворотному шляху до Русі, «з афонських гір в святий град Київ», Антоній відчув заклик «Гласу небесного» і зупинився у лядовському благодатному краї. У той час по Дністру проходив один з найбільш безпечних торгових шляхів до Скандинавських країн, Галицьких князівств і Візантійської імперії.

Чернець Антоній оселився в скельних печерах, де висік собі келію, яка і сьогодні носить його ім'я. Це місце є особливо шанованим у Лядовському монастирі. Келія залишається незмінною протягом останнього тисячоліття. За своїми розмірами вона ідентична тій афонській печері, з якої і розпочав своє чернече житіє Преподобний Антоній. Збереглися також печери, кістниці і печерні храми, висічені у скелі ченцями багато століть тому.

Перший і головний печерний храм Лядовського монастиря присвячений в ім'я Усікновення глави Іоанна Предтечі. Із зовнішнього боку цього храму височить величезний монумент - неотесана брила вапняку, яка зверху до низу покрита численними стародавніми написами на різних мовах і різними емблематичного зображеннями, що робилися відвідувачами і паломниками цього монастиря. Це можна вважати єдиним відомим нам древнє монастирським літописом, що зберігся до наших днів. Внизу під храмом і ліворуч від нього також збереглися древні крипти-кістниці. Другий храм з'єднаний з першим переходом в товщі крейдяної скелі, і присвячений на честь Святої великомучениці Параскеви нареченої П'ятницею. Третій храм був створений у пам'ять самого засновника цього монастиря, преподобного Антонія, і знаходиться поряд з келією преподобного, з'єднуючись з нею печерним переходом. 

... Сьогодні тут, на Лядовській горі, як і тисячу років тому, чисте, п'янке повітря, тиша, спокій, і те, що не піддається визначенню у словах - благодать і намоленность. Тут люди задовольняють свої духовні запити через роботу і молитву, отримують душевний спокій, спілкуючись тихенько наодинці з Господом. Тут зовсім інший, особливий світ. Сюди не йдуть шукати славу, а шукають тут смиренномудрості й умиротворіння. Видно, Богу було угодно, щоб це місце залишилося незгасною лампадою на радість прочан і всіх віруючих. Всякого, хто відвідує це місце, вражає дух аскетизму й відчуженості від земної суєти, що панує тут майже тисячоліття. А ті, хто побував на Святій горі Афон у Греції, стверджують, що Лядовский скельний монастир воістину - Подільський Афон!

«Це і є невидима присутність Бога в ділах людських», - говорить ігумен Антоній. У 2013 році, коли святкуватиметься 1000-річчя Лядовського монастиря, він може з'явитися відродженим у повній своїй красі.
Ікона Божої матері «Відрада і втіха» 

Палац Потоцьких у Тульчині

Палац Потоцьких — пам'ятка архітектури у Тульчині в стилі класицизм 2-ї половини 18 століття.

Палац почався будуватись у 1782 році за проектом французького архітектора Лакруа на замовлення представників родини Потоцьких. Першопочатково Потоцькі проживали у так званому Старому палаці, побудованому у 1757 р. Після переїзду на Правобережну Україну Потоцькі власне і розбудували свою резиденцію у Тульчині. 

Після Другого Поділу Речі Посполитої у 1793 році Станіслав-Щенсний Потоцький, тодішній власник маєтку, перейшов на службу до російської імператриці Катерини ІІ і отримав чин генерал-аншефа. Перехід на бік російської імператриці був зрадою відносно Польщі, але дозволяв зберегти всі маєтки магната в Україні.

ПОТОЦЬКИЙ  (Potocki) Станіслав Щенсни (Фелікс) (1751-1805) - магнат, політичний ді­яч. Народився 20 лютого в Тартакові Белзького воєводства,(охрещений 21.ІІ.1751 в тамтешньому парафіяльно­му костьолі). Був сином — Францішека Салєзи й Анни Ельжбєти з Потоцьких, людей пихатих, деспотичних і жорстоких.
Навчався в родинній садибі в Христинополі Белзького воєводства під керівництвом матері. Попри те, що його освіті приділялася величезна увага, розвивався розумово нібито дуже повільно. Мав певні літе­ратурні здібності, вдосконаленням яких, можли­во, завдячував своєму домашньому вчителеві кс. М. Вольфу, професору поетики Варенського піярського колегіуму. Писав вірші і був добрим стилістом. Попри психічну слабкість та інтеле­ктуальну обмеженість Потоцького, батьки пророкували йому велике майбутнє, навіть трон Речі Поспо­литої. Ще хлопчиком він став ротмістром, а 1767р. батько передав йому права на Белзьке гродове староство.

Палац Потоцьких у Тульчині (Тульчинський палац) - один із кращих зразків української архітектури у стилі класицизму. Він вражає своєю красою та грандіозністю. Не дарма його називають Подільським Версалем. Це окраса і візитна картка міста Тульчина.

    Палац у Тульчині був зведений у 1775-1782 роках для графа Станіслава Щенсного Потоцького. Потоцькі володіли тульчинським землями з 1729 року. До них Тульчин належав Калиновським - польському дворянського роду. У 1772 році місто переходить до Станіслава Потоцького, який приймає рішення побудувати тут палац.

    Станіслав Щенсни Потоцький увійшов в історію не лише завдяки своїй активній політичній діяльності, але і бурхливим романам. Все життя цієї людини насичене любовними переживаннями. Його перший шлюб обернувся трагедією. Станіслав Потоцький одружився проти волі батьків, таємно повінчавшись у 1770 році з Гертрудою Комарівською, дочкою бідних шляхтичів. Його батьки не розраховували на таку партію для свого сина й організували викрадення невістки з метою передати її в монастир і надалі розірвати шлюб. Під час цього викрадення Гертруда, на той час уже вагітна, була випадково задушена. Станіслав був шокований смертю коханої і мало не наклав на себе руки. Через три роки він одружився з Жозефіною (Йозефіною) Вандалін-Мнішек, що належала до багатого та знатного роду. Через кілька років подружнього життя Станіслав Потоцький по вуха закохується в заміжню жінку Софію де Вітт, на честь якої пізніше він побудує уманський парк «Софіївка». Протягом наступних років Станіслав домагатиметься розлучення зі своєю законною дружиною, а Софія - з чоловіком. У цей час коханці будуть жити разом цивільним шлюбом, і у них народиться двоє дітей. Тільки в 1798 році вони узаконять свої стосунки. Їх повінчали 17 квітня в Тульчині. Софія виявилася фатальним коханням Станіслава Потоцького. За деякими даними граф помер, не переживши зради своєї дружини, та ще й не з ким-небудь, а з його власним сином Юрієм (Єжи).

Найбільш відомою та драматичною легендою про Потоцьких є розповідь про вбивство першої жінки Станіслава Фелікса Потоцького Гертруди Коморовської. Під час екскурсії по парку "Софіївка" вам покажуть її символічну могилу. Це дві великі плити, одна з яких лежить поверх другої. У верхньому камені вбачають ту перину, якою була задушена Потоцька. Ця розповідь також легендарна, бо нема свідчень сучасників, які б підтвердили, що Потоцький дійсно зробив у парку, присвяченому третій жінці, могилу першої. Це все викликає сумнів. Тут ми швидше всього маємо спра­ву з новотвором, з сучасною легендою Найближчим свідком по­дій був службовець Антоні Хжонщевський, автор книжки "Записки службовця Потоцьких з Тульчина", на якій ґрунтувались усі пізніші автори. Але від Хжонщевського походять дві різні розповіді. В книжці він пише одне, а польському вченому та письменнику Анджеєвському, коли той відвідав Тульчин, розповідав дещо іншу версію, яку, на жаль,  той повністю не записав. Тому ми подаємо переклад саме з книжки Хжонщевського, з першоджерела: "Воєвода (батько Потоцького — В.С.) після того, як дізнався від сина про його шлюб, викликав до себе Кароля Сераковського, командира своїх драгунів, бажаючи від нього, щоб він із загоном кавалерії поїхав уночі до Коморовських, і, захопивши їхню дочку, привіз її до Кристинополя (родовий маєток Потоцьких на Львівщині — В.С ) в критому возі. Сераковський призначений таким наказом, упав перед ним на коліна, благаючи не посилати його задля насильницьких дій над житлом, де він не раз гостював, хоча в любому іншому випадку він готовий був віддати своє життя за пана. 

Воєвода не образився відмовою Сераковського виконувати свої службові обов'язки, і на знак того, Шоб йому сподобалась його шляхетна відвертість, подарував йому золоту табакерку, насипану дукатами, і просив тільки про збереження таємниці. Виконання того безправного вчинку перейшло по колії, на Вільчека та Домбровського, які командували надворними козаками. Ці, напавши на будинок Кемеровських, де всі спали, їх дочку, нещасливу жертву нападу, винесли на руках з дому без усякого одягу, лише в одній зеленій китайко­вій спідниці, поклали її в криті сани та обклали перинами. Коли вони везли полонянку, то зустріли в лісі транспорт з трьохсот селянських фур, які везли збіжжя. Розминутися їм не дозволяла занадто вузька дорога. Вони мусили затриматись, доки увесь той довгий та важкий табір не проїхав аж до останньої фури Тим часом від страху, що зойки украденої Потоцької можуть почути, її усе сильніше притискали тими перинами. Коли підводи проїхали, її вже знайшли померлою від асфіксії. Виконавці цієї огидної справи порадились між собою, але їм більше нічого не залишалось робити, як замітати сліди, які би допомогли відшукати небіжчицю, котру вони втопили у вирубаній ополонці в ставку неподалік. Вільчек під іменем Загурського, а Домбровський під власним іменем ховалися в українських маєтках Потоцького і там провели свій вік в економічній службі. Син Вільчека ходив зі мною до одного класу уманської школи, потім я бачив його православним попом в уманському селі Маньківці. Неподалік від місця, де було утоплено тіло Потоцької, був фільварок, який належав до кристинопольського маєтку. Навесні Коссовський, економ того фільварку, обходячи дуже рано обори та гумна, помітив поміж поламаної вже криги тіло. По зеленій шовковій, спідничиї він побачив, що то було жіноче тіло, і зрозумів, що то був труп утопленої Потоцької. З допомогою гуменногр він витягнув тіло на берег та разом із гуменним, доки не прийшли люди, викопав могилу та таємно поховав у ній останки нещасної жертви нападу. 

Він отримав за це пенсію до кінця життя. Родина Потоцьких опікувала його дітей, з яких старший син, одружений з Раковською-Колубанецькою, керував потім маєтками Софії Потоцької та ії дітей, а молодший отримав посаду касира тростянецького маєтку, який успадкував Болеслав Потоцький". Опис вбивства нещасної Гертруди, зроблений Хжонщевським, доводить, що справжніми вбивцями були козаки Потоцького. Інакше на цю справу дивилась широка публіка В Польщі і на Україні виникають легенди та чутки, які вину за цей злочин покладали безпосередньо на самих Потоцьких. Вперто поширювалась думка, що Потоцькі наказали вбити Гертруду. Ось що пише про рід Потоцьких польський історик Роман Калета: "У відношенні жорстокості перше місце займала багата та численна родина Потоцьких, яка мала своїх Перонів та Калігул (римські імператори, які прославились своєю жорстокістю — В.С ). Так Микола Потоцький, староста канівський, провів своє життя в розпусті та пияцтві, власною рукою кілька десятків людей несподівано або в муках позбавив життя. Його родич, Францішек Салезий Потоцький, воєвода руський, справжній тигр, наказав утопити свою невістку з дому Кемеровських, а зробив це за намовляннями жінки, справжньої гієни. Мусив той злочин оплатити грошима, за які Кемеровські купили собі титул австрійських графів". Діти цієї жорстокої пари були добрими. Багато хорошого зробив для свого рідного краю, для Тульчина єдиний їх син Станіслав Фелікс Потецький, дуже доброю була його старша сестра Маріанна, яка виховувала брата після смерті батьків. Вони померли під час судового процесу, який почали проти них Коморовські. Ян Чернецький, автор книжки "Малий король на Русі", присвяченій Франціску Салезию Потоиькому, наводить факт, що на Великий Четвер 31 березня 1774 року Маріанна власною рукою обдарувала 500 жебраків, які зібрались біля палацу її батьків в Кристинополі. Але надзвичайно відомою Потоцька стала як героїня поеми Пушкіна "Бахчисарайський фонтан", в основу якої лягла легенда про те, що кримський хан Керім-Гірей викрав її та закохався в неї. Саме Марія Потоцька стала об єктом багатьох поетичних творів, бо про цю легенду, яка виникла у родині Потоцьких, писали, крім Пушкіна, Адам Міцкевич, Вяземський, Леся Українка і багато інших.

В підземеллях палацу у Потоцького була в'язниця, де він знущався над своїми селянами. Йому привозили місцевих дівчат, від яких він добивався свого, після чого їх топили в болоті. (Легенда заснована на історичних фактах, лише стосується вона не С. Ф. Потоцького, який побудував палац, а його сина Мечислава, який був надзвичайно жорстокою людиною. Ось що пише про нього польський історик Єжи Лоек у своїй книжці "Нащадки Щенсного. Історія багатств Потоцьких з Тульчина": "Той гарем Мечислава Потоцького був відомий на все Поділля. Чи дійсно власник Тульчина був у сексуальному відношенні дуже розпаскудженим — тепер важко сказати. В плітках багато чого, здається, є перебільшенням, але головні факти здаються правдивими. В Тульчинському палаці завжди перебувало кілька молодих та гарних дівчат з селянських родин, які для хазяїна були об'єктом його зазіхань. Чи були вони не дуже раді своїй долі, чи протестували проти свого життя під примусом у палаці? Тут можна сумніватися, бо їх доля в порівнянні з тяжкою працею на полі була кар'єрою.)

А тепер ми готуємо публікацію.

  Будівництво палацового комплексу в Тульчині, резиденції Потоцьких, здійснювалося за проектом французького архітектора Жозефа Ежена Лакруа. Весь палацовий комплекс складався з декількох будівель: головного двоповерхового палацу, фасад якого прикрашала колонада з десяти колон; двох двоповерхових корпусів, розташованих п-образно праворуч і ліворуч від палацу, які з'єднувалися напівкруглими галереями; оранжереї, турецької лазні, стайні, манежу та інших будівель. Над інтер'єром працював голландський дизайнер Меркс. Палац Потоцьких був декорований ліпниною та позолотою, прикрашений творами кращих живописців (Рембрандта, Рафаеля та ін), тут була зібрана багата бібліотека, що налічувала 17 000 книг. У палаці зберігалася колекція античних монет, сервізів, кубків зі скла тощо. Здивувати гостей Потоцькому було чим. При Тульчинському палаці працював театр, в якому виступали професійні актори. Тут влаштовувалися пишні бали. До палацу Потоцьких приїжджали король Польщі Станіслав Понятовський, князь Григорій Потьомкін, Олександр Пушкін та ін. Дворовий ансамбль доповнював чудовий парк, який Станіслав Потоцький назвав по-російськи «Хорошо» («Хороше»). Серед зелених насаджень парку домінували сосни та італійські тополі. Парк був прикрашений фонтанами, каскадами, альтанками, скульптурами. Тут була добре продумана система ставків та шлюзів, завдяки якій човни могли пересуватися по водній гладі без весел. Через канали були побудовані мальовничі містки. Сьогодні від ставків, як і від самого парку, залишилися лише спогади. Парк був вирубаний після революції, а ставок поступово заріс. Прекрасний парковий ансамбль, про який так ретельно дбав Станіслав Потоцький, був знищений людиною і часом. Вціліли далеко не всі будівлі Тульчинського палацу, не зберігся й інтер'єр. Два бокових флігеля досі потребують повної реконструкції. Зате центральний корпус палацу Потоцьких у Тульчині до сих пір зберігає свою велич і пишність, радуючи погляд туристів і ... студентів (з 1984 року і по сьогоднішній день тут діє Вінницьке училище культури і мистецтв).

Державний історико-культурний заповідник “Буша”

Державний історико-культурний заповідник “Буша” – святиня Поділля

Єдиний заповідник у Вінницькій області. Він був створений за ініціативою місцевих органів влади згідно Постанови Кабінету Міністрів України в серпні 2000 року.

Заповідник є культурно-просвітницьким, науково-дослідним закладом, що забезпечує вивчення, охорону, реставрацію і використання історико-культурної спадщини регіону і довкілля.

Основними завданнями заповідника є:

1. Охорона закріплених за заповідником об’єктів та пов’язаних з ними територій, творів монументального, образотворчого, декоративного та прикладного мистецтва, забезпечення належного використання пам’яток археології, містобудування та архітектури, реставрації пам’яток.

2. Проведення пам’яткоохоронної, науково-дослідницької, культурно-освітньої та інформаційної роботи з метою духовного збагачення громадян, популяризації значущості історико-культурної спадщини у формуванні державності.